Я повертаю вас до тих славних часів, коли Україна щойно отримала свою Незалежність, а в її інформаційному просторі, як гриби після дощу, почали буйно з’являтися комерційні телеканали та радіостанції. І, схоже, що повітря свободи зіграло з українцями злий жарт. Не знаючи і не розуміючи, як функціонує вільне демократичне суспільство, яким чином воно захищається від соціальних хвороб і зберігає свою цілісність, не маючи того імунітету, який мають громадяни західних країн, ми одразу потрапили в страшну пастку бездуховності. Як це могло трапитись? Поясню докладніше, оскільки цього за мене не зробить ніхто.
Західні демократії, на відміну від тоталітарних (чи посттоталітарних країн) мають дуже міцну релігійну основу. У переважній більшості громадяни Європи і США – це люди, виховані в християнській чи мусульманській традиції. І це не “захожани”, як іноді називають тих, хто забігає раз на тиждень на пару хвилин до храму, аби перехреститися чи поставити свічку. Люди на Заході мають у душі певні релігійно-етичні і моральні принципи, які сформовані ще з діда-прадіда, де прийнято читати святі книжки, обговорювати окремі світоглядні питання, діяти за заповідями, тощо.
Згодьтесь, що це багатьом у нас здається певним анахронізмом! Як у 21 столітті, можна вірити давнім байкам та ще з тими застарілими і незрозумілими більшості обрядами, де потрібно вистоювати годинами у душному і тісному приміщенні.
Кажу вам, – якщо ви і досі так думаєте ви нічого не знаєте про релігійні інституції на заході, про ті хвилі реформаторства, які змінили їх докорінно, але не виплеснули головного – християнської етики ставлення до ближнього, як до самого себе, а ще смиренності і терплячості.
Якщо ви поцікавитесь, то зрозумієте, що церков у світі – у тому числі суто українських – значно більше, аніж у нас в Україні – і охоплюють вони приблизно 80 відсотків населення, від найменших до найстарших. А хто ж ті 20 відсотків спитаєте ви? Хто ті бунтівники, революціонери і ренегати, до яких так лояльно ставиться демократичне суспільство?
Я не задавася конкретним статистичним дослідженням соціальних груп, що складають цю категорію, але якщо якось охарактеризувати цей конгломерат, то можна сказати так – це ЛІВАЦТВО. Сюди можна віднести всіх – від соціальних критиків існуючих систем та соціальних бунтарів, що спираються на різні ультрамодні течії, до відвертих сатаністів. По суті, вони не мають нічого спільного з Божими заповідями…
Я навмисне не заглиблююсь в цю тему, хай про це дискутують відповідні фахівці – бо це не є темою мого аналізу. І я розумію, чому західне суспільство досить стабільне – бо воно має міцний духовний фундамент. Але мене турбує зовсім інше – як так сталося, що в сучасному інформаційному демократичному світі вся оця меншість так активно представлена неймовірною кількістю телеканалів, радіостанцій, паперових видань, всіляких суспільних і міжнародних фондів, які просувають свої, по суті, антигуманні ідеї по світу.
А тепер увага! Для мене залишається ще більшою загадкою – як уся оця лівацька конгломерація так буйно розрослася і поширилася саме у нас на Україні? Чому так легко і швидко вона змогла відтіснити від влади у тоді ще юній України 90-х усіх наших романтиків – письменників, істориків, культурознавців, героїчних дисидентів і справжніх українських інтелігентів, які мріяли про вільну Україну! І як швидко ця Україна впала під тиском усих цих, “авантюристів”, і “решал”, які, не маючи жодних моральних принципів і правил, могли дбати лише про свої кишені. Як ця “пасіонарна меншість” так швидко розвернула Україну в бік, протилежний від Європи і всього вільного світу, ніби й закликаючи нас до нього? Як швидко вона, ця меншість зорієнтувалася у всій цій новій для України фразеології про свободу особистості, вільний ринок, закони підприємництва і підім”яла під себе всю нашу багату країну, зробивши з неї, якусь “безродну повію” готову підставлятися усім, хто добре платить.
На практиці ідеологію цього лівацтва і знімання штанів перед роботодавцями озвучив мені якось публічно один із ідеологів нашого сучасного “шоу-бізу”, кинувши напівжартома мені через плече: “Тут дехто на “нетленку” замахнувся, – ну, а ми люди прості, нам нада баблішко зарабативать”…
Оце, “баблішко” відмите від будь-яких моральних принципів і правил і було поставлене нашими “комерційними” теле та радіоканалами наріжним каменем усього сучасного інформаційного простору України.
Того простору, де й посьогодні немає жодного місця для традиційної української пісні.
Того простору, де могла б звучати традиційна українська поезія чи проза, яка б надихала і звеличувала людей. Того простору в якому б звучала рідна дитяча колискова та пісні для зовсім маленьких українців, як це є у світі. Того простору, де могли б спілкуватися із глядачем українські філософи, мистецтвознавці, краєзнавці, і просто інтелектуали своєї країни… Натомість цей простір був навмисно відданий відвертим фрікам, скандалістам чи блазням, який ловили свій хайп, стаючи каліфами на годину.
Новітній буржуазно-лівацькій моделі інфопростору не потрібні були більше довготривалі проекти з лідерами суспільної думки, які б гуртували країну на основі спільних національних цінностей. Їм потрібно було маніпульоване суспільство, яке легко натравити на будь-кого при першій потребі.
Новітній буржуазії потрібні були нові лідери суспільної думки і масового впливу, які б озброїлится “картонними мечами” та ще тими високими гаслами, суть і важливість яких ніхто навіть не встиг їм пояснити до кінця. І слова та гасла почали втрачати свою сакральну цінність!
А щоб молоде покоління не дуже озиралося на дідів і батьків – то топ-менеджери “провідних українських каналів” зробили все, аби ізолювати і спаплюжити все те, чим покоління наших пращурів дорожило і пишалося.
Але хтось мав бути ідейним лідером цього замаскованого і переодягненого у вишиванки лівацтва. Були спроби, які закінчувалися або невдало, або трагічно. І нарешті знайшлася така фігура, яку довго і терпляче вели, формували і випещували саме вони – володарі інформаційного простору…
“Зустрічайте, Король українських поетів Сергій Жадан – так улесливо оголосив його на якомусь концерті багато років тому шановний поет і видавець Іван Малкович. І я не повірив своїм вухам і очам. Я став прислухатися. І почув від Жадана, що:
“Все, що необхідне для щоденного життя
Церква, супермаркет і мобільне покриття…”
але:
“Ми навіть не буваємо в збудованих церквах
Святі нам все детально пояснили на словах…”
Або ж:
“Казала мені мама що зневіра це зло
Мене виженуть із пекла за мати і бухло…
…Квітнуть мальви на маминому ганку,
Я в трьох країнах сидів за хуліганку.”
Бо, ось як воно, виявляється, є насправді:
“Ей, братан, ти ж тримався цих мелодій.
Х*лі ти тепер почуваєшся як злодій?..
Х*лі ти тепер соромишся коріння?..
Хто ще розповість про героїчне покоління?..”
Вибачте, це цитати не просто цитати з поетичного збірника “Короля поетів України”. Це фрагменти з його новорічного пісенного “шоу”, яке канал “1+1” поставив цієї Новорічної ночі. Про якість вокалу я просто промовчу – бо смаки у нас різні і хорошого смаку в Україні стає все менше, оскільки зараз відсутні будь-які професійні критерії. Я зараз говорю про мистецтво, але впевнений, що зараз мені почнуть закидати, що він збирає мільйони для армії, а що зробив ти. Оце і є суть лівацтва – говорити про одне, а потім перекидатися на інше. А що ти зробив для революції? Ми говоримо зараз про інші фундаментальні речі.
А тепер безпосередньо про той проект, який згадав Михайло Сидоржевський. Саме той Михайло, який сьогодні очолює Спілку Письменників, котра вже давно перебуває в немилості новітніх мас-медіа, котрі, як тільки можуть, кепкують і знущаються над цією творчою Спілкою. Це саме той Михайло, який розуміє, як і я, як і тисячі наших земляків, що усе до чого торкнулася рука “кварталу” не може мати жодної культурно-естетичної цінності, а виглядає, як насмішка і наруга над українською культурою та всіма поколіннями справжніх митців України.
Але Михайло не сказав однієї речі, яку скажу зараз я:
Такого могло не статися і не сталося б, якби в якийсь момент не трапилась ця жахлива підміна усіх справжніх українських цінностей. І не нав`язане нам духовне лівацтво, яке ми проковтнули.
І найжахливіша підмінна, за яку ми тепер всі розплачуємося вона найболючіша – підміна “Культурного Проекту Україна” на ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЕКТ УКРАЇНА.
Політика ніколи не може йти попереду культури. Народ дозріває до якісних змін по мірі того, як дозріває і міцнішає його кровна еліта. А якщо українцям уже випав такий історичний шанс, – потрібно було понад усе захищати свій інформаційний простір – і передати наступним поколінням у спадок усіх наших поетів, прозаїків, науковців, наших духовних та моральних світочів різних поколінь – передати їх чистими – неспаплюженими. І не збезчещеними у цих лівацьких судилищах та сміховищах, аби не бути приреченими на знищення від руки своїх же невдячних нащадків.
І поки це нищення і приниження продовжується із середини країни всіма цими людьми з пролетарським мисленням і глобальними амбіціями, я не впевнений що Україну можна врятувати. Не можна врятувати пацієнта, якщо він не вірить у лікування і не хоче, аби його лікували. Такий на жаль діагноз.