Реакція на припинення грантових програм від США чітко і яскраво підсвітила вже давно очевидну проблему – несамостійність як української держави, яка безкінечно проводила “реформи” на вимогу грантодавців, так і значної частини “громадянського суспільства”, до яких входять “незалежні” медіа та численні ГО, через які насаджувався ліволіберальний дискурс.
Велика частина культурних проєктів так само підписалася на роль міньйона Демпартії, а тому розвиток українського контенту за останні роки, яким ми так пишаємося, набув одноманітності: найвідоміші канали, блоги, подкасти тощо обов’язково, залежно від своєї специфіки, мали містити позитивні наративи про фемінізм, ЛГБТ, екологію в її лівацькому трактуванні, мультикультуралізм. Через це весь цей “розвиток” великою мірою несе лише кількісний характер. Частина проєктів перейшла на самозабезпечення через систему спонсорства, але саме гранти відігравали визначальну роль у тому, щоб ці проєкти з’явилися і набрали популярності.
Багато хто справедливо переймається темою ветеранів та інших соціально вразливих груп, добробут яких геть не входить у пріоритети держави. Але представники Трампа вже зауважили, що гранти на підтримку критичних сфер не будуть скасовані, натомість питання доцільності стосується саме соціокультурних проектів, які були живильним ґрунтом для просування ліволіберальних наративів під виглядом благ демократії.
Однак зосередьмося на тому, що маємо сьогодні. Майже на третю річницю повномасштабного вторгнення ми найдужче відчуваємо свою слабкість і залежність. Ветеранські та соціальні програми – це в першу чергу потреба нашого суспільства (як і підвищення обороноздатності). Відсутність іноземної допомоги ще гостріше поставить питання того, куди йдуть податки і чим займаються профільні державні відомства. А медійний та культурний сегмент в такому випадку мають вийти у поле вільного ринку та конкуренції – цей факт частково допоможе відділити кукіль від пшениці, тобто визначити грамотно організовані самоокупні бізнес-проєкти та дійсно ідейні платформи від тих, хто просто “освоював гроші”.
Такий собі етап “сепарації від батьків”. Болючий, місцями страшний, тривожний, але необхідний для дорослішання. Проте замість спокійного прийняття цього логічного розвитку подій велика кількість українців б’є тривогу і звинувачує “батьків”, що ті покинули розгодоване 33-річне дитинча на призволяще.
Пам’ятаєте, як із 2022 року великі світові бренди одягу закрили свої магазини? Певний час була пустка, але вона швидко заповнилася українськими брендами. Тепер на банерах на вулиці та в метро рекламуються наші виробники, а дівчата хизуються покупками в брендованих пакетах, ніби це обновка від Lacoste. Українські бренди стали модними, і повернення Zara та H&M було сприйнято доволі холодно.
Подібне може статися і в громадській сфері. Відсутність іноземного фінансування вимагатиме тіснішої співпраці громадського сектору з бізнесом, а це створить конкретні вимоги для держави, яка або включається і допомагає, або принаймні не заважає. Це формування відповідальності за власні проблеми та добробут, зародження республіки на противагу постсовковому грантово-корупційному бюрократизму. Так само можна говорити і про розвиток культури, який відбуватиметься через інститут меценатства (завдяки якому українська культура другої половини ХІХ – початку ХХ ст. і розвивалася!). Звісно, приклад Пінчука наводить на погані думки, але присутність інших меценатів у дискурсі значно його послабила б.
Частина суспільства, яка щиро переживає через скасування фінансування, каже, що їхні опоненти так зачепилися за лівацтво і фемінізм, що не бачать головного: завдяки цим грантам трималася наша економіка та інфраструктура. Що ми, такі бездушні та необізнані, маємо бути щиро вдячні американському народу за його альтруїзм.
По-перше, хто сказав, що ми не вдячні? По-друге, всі ми тут чудово розуміємо, що грантова система – це лише інструмент поширення американського впливу під проводом демократів-глобалістів. Як бачимо, цей проєкт терпить невдачу. Але головна проблема не в цьому. Подібними наративами про критичну допомогу та вдячність американцям нормалізується наш абсолютно залежний стан.
Когорта прибічників спонсорованої демократії стверджують, що бути на утриманні – ок і наводять чисельні приклади допомоги. Проте чому ми так мало говоримо про те, як допомагає український бізнес та активна частина суспільства, яка об’єдналася поза грантами? Генератори, старлінки, збори на зброю та військову техніку, забезпечення підрозділів та фінансування патронатних служб, допомога цивільним постраждалим – усе це робиться самими українцями тут і за кордоном. Але про це говорять значно менше, бо люди та компанії роблять це щиро, як свій обов’язок, а не заради звіту про успішно освоєні кошти.
Іноземна підтримка в рази перевищує можливості внутрішнього забезпечення – це факт. Але чи не привід це для вирішення проблем? Скільки бізнесів релокувалося за кордон через податковий і силовий тиск? Скільки підприємств закрилося? Чому не скорочується кількість чиновників? Чому досі фінансуються адміністрації окупованих міст? Чому ускладнюється відкриття військових підприємств? Чому ми не переходимо зі статусу недієздатного жебрака в статус перспективного партнера?
Але далеко не всі хочуть це робити. Бо це треба визнати свої помилки, а не ховатися за чужими грошима і грати глибоко стурбовану людину. Якими є ваші цінності? Вони дійсно ваші чи ви просто перейняли їх у тих, хто вам заплатив? Як ці цінності допоможуть нам у кризові часи і у побудові нової держави? Чи держави не буде, а ми знову повернемось у колоніальний статус сировинного придатку? Але цього разу “демократично”, за “власною волею”?
Питання скорочення грантового фінансування – цілком очікуване. І воно вимагає від нас тверезо подивитися на своє становище та ухвалити відповідні рішення, щоб уникнути труднощів або вирішити ті, що вже з’явилися. Це шанс для України поступово ставати незалежною і самодостатньою державою, про що ми так часто сьогодні говоримо. І це ж тільки початок шляху. Тому ситуація з грантами це спроба поговорити про дійсно важливе і зробити правильні висновки, якщо ми таки не бажаємо почату нову сторінку своєї історії з неоколоніалізму.