Україна зараз перебуває у вкрай складному геополітичному становищі, адже 24 лютого 2022 року зазнала брутального і масштабного збройного нападу з боку Росії, сумарний військовий, демографічний та економічний потенціал якої суттєво переважає український. І ось уже другий рік наша держава змушена протидіяти російській агресії, намагаючись відновити суверенітет на всій державній території. Війна призвела також до величезних соціально-економічних втрат українського суспільства та ще більше поглибила страшну демографічну кризу. Помітною є і залежність від інших держав, адже для протидії російській агресії Україна потребує постійної військової та економічної допомоги з боку партнерів – держав Заходу.
Тому за таких недобрих передумов сама постановка питання про зростання геополітичної ролі України може видатися недоречною. До того ж ситуацію ускладнює недостатня політична згуртованість українського суспільства та несформованість й незбалансованість політичної системи, насамперед з огляду на визначальні економічні та інформаційні впливи українських й зарубіжних олігархів.
Але тут треба пам’ятати: якщо держава не ставить вищі геополітичні цілі, то вона приречена на таке собі політичне животіння. Окрім того, Україна у минулому, навіть за відсутності державного статусу, але за наявності державницької ідеї, все ж виступала суб’єктом впливу на розвиток міжнародних відносин, насамперед в Центрально-Східній Європі, у тому числі й впродовж двох світових війн. І це значною мірою визначалося самим географічним положенням України, її драматичною історією, значними розмірами та стійким прагненням до створення своєї держави.
І що важливо: геополітична роль України у багатьох випадках мала доленосне значення. Не вдаючись в екскурси в давню історію, треба зазначити, що уже в новітні часи саме Україна довершила розпад імперії СРСР та фактично подарувала незалежність Білорусі й колишнім республікам Центральної Азії. Так само і в попередні періоди історії місія українського народу щодо захисту європейської цивілізації й християнського світу неодноразово проявлялася. А коли такі функції виконувати не було змоги, то європейський світ зазнавав великих втрат. Наприклад, український політико-географ С. Рудницький застерігав держави Антанти, що анексія України Російською більшовицькою імперією багатократно посилить її експансіоністські амбіції і стане передумовою анексії Росією країн Центральної Європи. І це, на жаль, відбулося.
Ще більш стратегічно важливою є геополітична роль України в сучасних умовах збройної протидії московського режиму, який таким чином відкрито перейшов до реалізації своїх імперських задумів та зміни територіально-політичного устрою світу загалом. Важливо усвідомити, що збройний напад на Україну також визначався її геополітичною значущістю, адже, по-перше, без України в принципі не може бути російської імперії, а по-друге, сам факт існування суверенної України, окремого українського народу та окремого українського історичного процесу порушує історичну російську імперську міфологію та ідеологію і, по-третє, незалежність України була і є чинником прагнень до повної політичної незалежності та демократичного розвитку інших колишніх радянських республік та народів самої Російської Федерації.
Але на планах щодо ліквідації української державності путінський режим очевидно не мав наміру зупинятися, розглядаючи різні варіанти контролю над всією Центрально-Східною, Північно- і Південно-Східною Європою, насамперед тими країнами, які раніше входили до Російської імперії, а також і всіма посткомуністичними державами. При цьому кремлівський режим небезпідставно сподівався на поширення панічних настроїв в середовищі НАТО та ЄС. За результатами таких очевидних геополітичних планів, підсилених нафтогазовим тиском, під визначальний геополітичний вплив кремля мала попадати і Центральна та значною мірою Західна Європа. А успіхи кремлівського режиму на європейському субконтиненті стали б передумовою експансії Росії в Центральній Азії та на Південному Кавказі, але в тій мірі, наскільки це дозволили б Китай і Туреччина.
Рішуча протидія України російській агресії не просто зламала плани московського режиму, обмежила російську експансію в різних напрямах, але й змінила розподіл політичних сил в світі, геополітичні орієнтації різних країн та ментальні підходи до розуміння низки проблем. Так само російське збройне вторгнення наочно розкрило недосконалість Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин, сформованої за результатами Другої світової війни. Зокрема, зухвалий збройний напад Росії на Україну оголив повну недієздатність провідного органу, що мав би регулювати питання війни та миру,– Ради Безпеки ООН.
Отже, твердо протидіючи російській агресії, Україна своєрідно виступає і гарантом безпеки для низки країн Центрально-Східної Європи, насамперед держав Балтії та Молдови. Причому український спротив відкриває навіть певні передумови відновлення цілісності Молдови через інтеграцію до її складу Придністров’я. Так само, попри всі негативні тенденції територіально-політичного розвитку Білорусі, саме твердість України у відстоюванні свого суверенітету дають змогу цій країні зберегти деякі ознаки державності, уникаючи повного її поглинання московським режимом. Вистоявши в ході російської агресії, Україна забезпечила кінець політики «фінляндизації», дала змогу Фінляндії остаточно звільнитися від російського геополітичного впливу й стати членом НАТО. Має Україна потенціал і для реалізації різних міжнародних комунікаційних та економічних проектів в Балто-Чорноморському регіоні. Отже, ставши нездоланною перешкодою для російської імперської експансії Україна уже зараз суттєво сприяє геополітичному зміцненню всвєї Центрально-Східної Європи, створивши в перспективі й передумови її територіально-політичної консолідації.
Але ситуація у світі та на європейському субконтиненті потребує й інших якісних змін, деякі з яких може ініціювати саме Україна. Очевидно, що це може стати можливим за результатами переможного завершення війни, патріотичного та економічного піднесення. Йдеться насамперед про те, що сучасне утвердження на Заході крайніх проявів неолібералізму спричинило помітну культурно-ментальну кризу, насамперед в сфері сімейних відносин, підриваючи навіть демографічний й економічний потенціал багатьох демократичних держав. З огляду на збереження в Україні традиційних цінностей саме наша держава та деякі інші країни Центрально-Східної Європи мають всі підстави подати імпульси оновлення європейської цивілізації на національно-консервативних засадах, відновлення її справжніх цінностей, що сформувалися на основі християнства та національних культур. Україна, яка поєднує різні християнські традиції та напрями, може також ініціювати й нові прориви в християнському екуменізмі в процесі зближення православних й католицьких конфесій. Це можна буде здійснити, якщо провідні кола основних християнських конфесій (католицької і православних) усвідомлять небезпеку духовної кризи, яка тією чи іншою мірою охопила Європу. Одним з резервів зростання міжнародно-політичної значущості України в контексті нового духовно-культурного «перезавантаження» європейської цивілізації може стати успішна модернізація традиційної української народної культури. І загалом культурний досвід України має підстави дати новий поштовх до взаємозбагачення західноєвропейських, центральноєвропейських і східноєвропейських культур, поглиблюючи загальноєвропейську культурну самобутність, здатну зберегти характерні ознаки навіть за умов інтенсифікації міграційних процесів. Україна також має деякі сприятливі передумови для формування позитивних варіантів співпраці християнських та мусульманських спільнот.
Отже, зростання геополітичної ролі України є реальним, однак потребує сильної державно-політичної волі, зміцнення патріотизму та національно-державної самоповаги загалом, а також поглиблення міжрегіональної й етнополітичної консолідації українського суспільства.
