Ми звикли вважати, що людина – це щось, що само собою зрозуміле і не потребує визначень, пояснень та описів.
Але насправді це далеко не так.
В різні часи, в різних культурах, в різних суспільствах та на різних мовах під “людиною” розумілися цілком різні речі.
Так ось, коли розпочалися процеси того, що індивід почав розглядатися вже як найвища цінність?
По-перше. Щоб зрозуміти логіку зміни розуміння людини, слід розрізняти два поняття: «особистість» та «індивід».
В чому між ними різниця?
«Особистість» ми розглядаємо як сукупність соціально значущих якостей та різних факторів, – духовних, матеріальних, етнічних, соціальних тощо.
«Індивід» – ж є безвідносним до його антропологічних особливостей та у відриві від будь-якого духовного, соціального чи етнічного контексту.
По-друге. Нам потрібно звернутися до середньовічної схоластики, аби побачити, що там розуміння «індивіда» перегукується з аристотелівським уявленням про особистість, – як окремий живий організм.
Нагадаю. Стисло.
У Аристотеля в його «Метафізиці» ціле завжди є чимось більшим, ніж проста сума його частин. З цієї позиції весь світ — це єдине ціле, а окремі явища і об’єкти, що виділяються нами, мають сенс тільки як частини цієї спільності.
Відповідно, Аристотель вибудовує ієрархію – рід-вид-індивід.
До останнього схоласти і застосовували термін «індивід», як частини чогось цільного.
І тут Середні віки виникає суперечка щодо універсалій: «що є первинним, -рід/вид чи індивід»?
Відповідно відбувся поділ поділ на «реалістів» (які були переконані що існує реальність, незалежна від людської свідомості, людських думок та теоретичних побудов, в якій перебувають людські ідеї) та «номіналістів» (які вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття — лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленням).
Але бритва Оккама відсікає все «зайве» і відповідно формується нова онтологія – «все у світі складається з індивідів».
Це змінює, в першу чергу, розуміння приналежності до церкви та породжує Реформацію.
Якщо католицьке вчення ґрунтувалося на «реалізмі» (церква як видова природа християнина), то у протестантів ми вже бачимо чистий «номіналізм» (індивід здатен обирати собі церкву).
В Новий Час це стає вже єдиним підходом, який лягає в основу наукового світогляду – «ми маємо справу з конкретними речами, а не з загальними видами».
Поступово це переноситься на людину. Віднині людина мислиться лише як індивід. В цьому є її найвищий зміст та цінність.
Ось саме з цього і бере свій початок ліберальний індивідуалізм.
Індивід має «звільнитися» від різних видових ознак – станів, національності, класової та расової ідентичності та ін.
Відповідно програма лібералізму дуже проста – все більше індивідів має «звільнитися» від своїх видових ознак.
І якщо суспільство продовжує заштовхувати індивіда в якісь рамки, значить треба позбавитися цього суспільства та розширити «свободу» індивіда.
Тому так наполегливо лібералізм прагне знищити останні видові ознаки – сім’ю та стать.
Наступний крок – визволення вже від самої родовидової ознаки – «людського».
Адже людина теж «обмежена» своєю природою. Залишилася маленька дрібничка – «звільнитися» від людини.
А не маючи суворої видової ідентифікації, людина відкрита самим різноманітним мутаціям.
І тоді з’являється пост-людина – вже не цілісна особистість, а подільний (дивідуальний) набір розрізнених і хаотичних імпульсів та спалахів бажань…
