Впродовж перших десятиліть ХХІ століття в українському інформаційному просторі оформився специфічний тип публічної комунікації, який дослідники називають мережевим. Він характеризується слабкою вертикальною комунікацією між владою та суспільством, а водночас – можливістю виникнення альтернативних центрів продукування наративів за наявності пасіонарності та відповідного ресурсу. Прикладом є наративне лідерство добровольчих підрозділів у постанні мілітарного дискурсу часів російсько-української війни, коли публічна позиція представників добровольчого руху сприяла прийняттю рішень на рівні вищого війсково-політичного керівництва держави. З іншого боку, мережева модель комунікації в процесах прийняття рішень розмиває в інформаційному просторі ієрархію вповноважених суб’єктів, утруднює визначення чіткої точки прийняття рішення та відповідальності за його прийняття. Виклики повномасштабної війни оголили кілька слабких місць у мережевій моделі комунікації.
По-перше, численні, але не підкріплені ресурсами та обмежені в плані аудиторії канали комунікації програвали боротьбу за імідж України злагодженим і фінансованим російською державою каналам, перш за все коли йдеться про інформування іноземної аудиторії про ситуацію. Показовим є приклад протистояння низових релігійних ініціатив з українського боку та цілеспрямованої лобістської кампанії з російського боку в питанні формування в США наративу щодо свободи совісті в Україні в першій половині 2023 року. Українська сторона діяла точково і з запізненням, зусиллями релігійних діячів та громадянського суспільства, із недостатньою увагою з боку держави. Натомість, російська сторона зверталася до класичних інструментів пропаганди, починаючи від неодноразового скликання Радбезу ООН, і закінчуючи винайманням професійних лобістів для просування наративу про релігійні переслідування в Україні. Внаслідок цього, наприкінці 2023 року в політичних колах США (перш за все, в республіканських) сформувалися тези про Україну як недемократичну державу, та заклики до припинення військової допомоги.
По-друге, ініціативи, які не мали під собою ідеологічного фундаменту, а намагалися лише об’єктивно інформувати про події, не стали впливовими в наративному плані. Як зазначає авторка дослідження «Стійкість громад крізь призму телеграму на окупованих, деокупованих, прифронтових і тилових територіях» К.Ілюк, «місцеві телеграм-канали в основному були зосереджені на гіперлокальних питаннях, зокрема соціальних проблемах і проблемах інфраструктури, задовольняючи таким чином нагальні потреби своєї аудиторії. Росія скористалася цією тенденцією завдяки збереженню каналів у категоріях «окуповані», «прифронтові» та «деокуповані», що публікували практичну інформацію, як-от розклад роботи аптек і магазинів. Така стратегія надала Росії змогу непомітно впливати на інформаційний простір через включення своїх наративів у контекст повсякденного життя, що заважає відрізняти правдиву інформацію від потенційної пропаганди та врешті-решт підвищує ефективність інформаційних кампаній Росії в регіоні». Натомість об’єднані спільною ідейною базою – навіть невеликі – канали змогли в силу мережевості покривати значну аудиторію, чому прикладом стала ефективна практика відкриття «мікробанок» у Монобанку, які дозволяють оперативно збирати великі суми коштів на масштабні збори.
По-третє, відсутність досвіду державного лідерства в інформаційному просторі призвела до появи суперечливих форматів комунікації. Зокрема, телемарафон «Єдині новини», який лише на короткий термін задовільнив потребу в офіційній інформації, але зрештою втратив довіру серед експертів і населення. Як засвідчили результати опитування, проведеного в лютому 2024 року КМІС, «ідея телемарафону «Єдині новини» користувалася широкою підтримкою у 2022 році, але з 2023 року простежується стабільне зниження довіри… Так, у грудні 2023 року 43% довіряли телемарафону «Єдині новини», не довіряли – 38%. Станом на початок лютого 2024 року частка тих, хто довіряє, знизилася до 36%. Натомість до 47% зросла частка тих, хто не довіряє». Експерти зазначали й інші негативні тенденції в офіційній комунікації органів влади, зокрема, коли найважливіші новини озвучувалися спочатку в інтерв’ю для міжнародних медіа, а вже пізніше транслювалися в національних, що створило підстави звинувачувати владу в нехтуванні комунікацією зі співгромадянами.
При тому, ситуація російсько-української війни сприяла розвитку низових громадянських ініціатив, які за наявності чіткої ідеологічної платформи та достатнього авторитету в суспільстві почали претендувати на наративне лідерство як в українському інформаційному просторі, так і в міжнародному. Вони стали в деяких випадках самостійніми суб’єктами в галузі розбудови наративів про війну, успішно конкуруючи за інформаційну суб’єктність із державними інституціями. В цьому контексті справедливу стурбованість викликають ініціативи окремих політиків обмежити участь ОГС у донесенні до світової спільноти інформації про Україну. Зокрема, йдеться про Законопроект №11104, яким передбачалося покарання у вигляді довічного позбавлення волі за несанкціоноване привласнення державних функцій, включно з виступами на міжнародних заходах та спілкування з міжнародними організаціями. Після хвилі критики законопроект було відкликано, але саме його внесення в Парламент представницями правлячої партії засвідчило негативні тенденції в сфері регулювання свободи слова.
Таким чином, мережева модель комунікації під час повномасштабної російсько-української війни продемонструвала як сильні, так і слабкі сторони. З одного боку, вона дозволила громадським ініціативам брати на себе відповідальність у ситуаціях, коли органи державної влади не мають змоги забезпечити наративне лідерство. При цьому інформаційний простір трансформується в бік більшого контролю з боку держави, що спричинено ризиками для національної безпеки, але сприймається громадянами негативно через брак комунікації з боку влади. З іншого боку, роздрібненість і брак ресурсів, відсутність єдиної ідеологічної платформи призводять до того, що дрібні низові ініціативи програють добре фінансованим російським інструментам ІПсО. При цьому навіть низові ініціативи, які мають чітку ідеологію та впізнаваний імідж, можуть мати наративне лідерство як в національному, так і в міжнародному інформаційному просторі, а також ефективно виконувати інші завдання.