Існує цікавий вислів: «Суспільство не розвивається, а лише саме себе репродукує», самостійно відтворює всі попередні соціальні практики, залишаючись не спроможним до удосконалення, до прогресу. Йдеться про те, що в умовах відсутності якихось зовнішніх чи внутрішніх викликів, певних кризових явищ, суспільство практично не здатне до саморозвитку.
А саморозвиток є результатом відповіді на виклики, результатом подолання кризових явищ. Тут показовим прикладом є стан сучасної української державності до початку російсько-української війни. Україна розбудовувалася її постсовєтськими елітами переважно з опертям не просто застарілі, а відверто ганебні совєтські моделі. Незалежна Україна перших десятиліть свого існування в галузі політики, військової справи, освіти в кращому разі постійно відновлювала не найкращі совєтські моделі або послідовно деградувало.
Коли ж це ставало нестерпним для найактивніших соціальних груп (приміром, студентської молоді, ідейно натхненнях націоналістів), коли виникала небезпека соціального розпаду і деградації, в Україні відбувалися революційні вибухи, «майдани». Але далеко не завжди реформування, яке слідувало за цими сплесками громадянської активності, відповідало викликам часу. Так було і в військовій сфері.
До 2014 року українська армія не розвивалася в річищі найпередовіших світових трендів, а повільно (свідомо чи несвідомо) розвалювалася зусиллями вищого військово-політичного керівництва та багатьма представниками її середньої і низової ланок. Розпродавалася зброя, майно, знищувалися потужні стратегічні арсенали, скорочувалися чисельний склад війська. Виховання нових командних кадрів, нового офіцерського корпусу відбувалося за совєтськими лекалами, і поява нових висококласних, фахових офіцерів ставало можливим не завдяки цій системі, а їй усупереч.
Перші якісні зміни розпочалися з 2014 року в зв’язку необхідністю протидіяти російській агресії, а першим найяскравішим проявами цих змін стало виникненням Добровольчих батальйонів. Після завершення першої активної фази війни з РФ у 2015 році з’явилися перші ознаки системного реформування українських сил опору. Зокрема, створення нових родів військ (ССО, безпілотні системи…) та якісно нових підрозділів, відмова від совєтської символіки, розробка новітніх систем озброєння тощо. В авангарді цих змін був полк (точніше ОЗСП) «Азов», у якому від «совка» залишилася хіба що зброя старих зразків.
Але чи відбулися системні зміни у військовій освіті та принципах формування українського офіцерства?
Взагалі українська освіта, принаймні вища освіта, якою вона сформувалася за роки незалежності, багато в чому була і є кращою за свого совєтського попередника. Кращою з точки зору свободи, не зашореності на марксистсько-ленінській чи будь-яку іншій ідеологічній доктрині. Втім, з точки зору якості відбору викладачів та студентів із вона, на жаль, поступається своєму совєтському попередникові. Причина цього полягає в своєрідній політиці керівництва держави в 1990-ті роки, яке сприяло збільшенню кількості вишів та кількості учнівської молоді з неминучим зниженням планки вимог до них. Робилося це з метою уникнення прихованого безробіття. Стимулювання розвитку фактично нової мережі вищих начальних закладів було потрібним, щоб хоча б тимчасово, принаймні на 5 років, зайняти активну молодь, яка, в іншому випадку, не маючи нормальних шансів працевлаштування за гідну зарплату, опинилася б на вулиці й дестабілізувала б суспільство, завадивши можновладцям спокійно збагачуватися за народний кошт. Щодо військової освіти, навпаки, спостерігається докорінно протилежна тенденція: скорочуються в лавиноподібному масштабі військові заклади та спеціальності. Мовляв, ми мирна позаблокова без’ядерна держава, якій ніхто не загрожує. І як з перспективи 2025-го роки пояснити, уникнувши конспірологічних теорій змови?
На мою думку, нині військова освіта, як і армія загалом, має бути повністю позбавлена будь-яких реліктів «совковості». Будь-яка «совєтчина» повинна нещадно знищуватися в стінах вищих військових навчальних закладів, під час аудиторних занять і на тренувальних полігонах. Спілкуванням між курсантами і офіцерами-викладачами повинні повністю відійти від ганебних «совкових» моделей. Я не буду наводити приклади. Їх, на жаль, вдосталь.
Друга теза. Вища військова освіта має готувати якісний і високопрофесійний офіцерський корпус, який повинен стати елітарною частиною не тільки армії, але й суспільства взагалі. Відповідно, у офіцерів має бути не тільки достойне грошове утримання, але й низка пільг та, не побоюся цього слова, пільг і привілеїв.
Військова освіта може бути дворівневою. Перший рівень, умовний бакалаврат, це опанування загальними дисциплінами, як гуманітарними, так і точними, а також базовою військовою підготовкою. А ось вже спеціалізована освіта, умовна магістратура, тобто навчання на певний військовий фах, має стати наступним рівнем у такій освіті. Дворівнева вища військова освіта має забезпечити формування якісного кадрового складу офіцерського корпусу майбутньої української армії.
Не слід забувати про вдосконалення академічної військової освіти для старшого офіцерського складу рівня оперативно-стратегічного мистецтва управління та використання військ, сил і засобів.
Варто розуміти, що без реформування військової освіти в цивільному секторі, годі чекати на позитивні зрушення. В цивільних середніх навчальних закладах має здійснюватися початкова військова підготовка і хлопців, і дівчат. У цивільних вишах на військових кафедрах підготовка офіцерів має бути згорнута, пріоритет повинен надаватися базовій військовій підготовці та підготовці сержантських кадрів. Випускники таких кафедр мають отримати шанс здобути офіцерське звання в разі вступу на дійсну військову службу, безпосередньо на курсах у військових частинах.
Подібно до офіцерського, сержантський корпус має бути професійним, кадровим, збагаченим особистим бойовим досвідом.
Викладацький склад реформованих начальних закладів має складатися з фахівців, які, звісно, здобули бойовий досвід. Це беззаперечна, безальтернативна умова. Іншою вимогою має стати проходження основної чи додаткової підготовки в провідних військових навчальних закладах країн Європи, Америки, Ізраїлю, Туреччини тощо.
Рівень військової освіти і науки західних країн на сьогодні не є панацеєю, оскільки наша війна диктує нові умови і правила, розкриває нові перспективи, й актуалізує нові системи зброї, зв’язку та управління. Тут і безпілотні повітряні, наземні, морські і підводні системи, тут і застосування штучного інтелекту… На цьому поприщі Україна зараз багато в чому вже випереджає армії наших партнерів.
Утім, ця «західна» освіта – базова або додаткова – необхідна для корекції, кореляції чи формування відповідної корпоративної культури, вичищеної від усіх реліктів чи атавізмів «совєтчини».
Звісно, з модифікацією військової корпоративної культури за західними зразками, з відмовою від «совку» кадрового сержантського та офіцерського корпусів ми маємо створити масову територіальну армію. Вона буде відмобілізовуватися на випадок ведення війни. Солдати, сержанти та офіцери, що повернулися до цивільного життя, повинні мати на руках особисту зброю та періодично проходити короткотермінові вишколи, перебуваючи в мирний час у дієвому резерві. В Україні військова підготовка цивільного населення, що не має бойового досвіду, повинна стати тотальною. Країна має перетворитися на мілітаризовану потугу, стати чимось на кшталт східно-європейського Ізраїлю. Кожен дорослий чоловік та жінка мають пройти хоча б початкову військову підготовку, не кажучи вже про базову. При цьому мають бути створені потужні резервістські структури за типом ТРО. Якщо зараз, в умовах війни, територіальна оборона є інтегральною частиною регулярної армії, ЗСУ. В мирний час підрозділи ТРО мають стати формуваннями, які за територіальною основою на міліційному принципі, проводитимуть підготовку та перепідготовку цивільного населення – резервістів. У разі початку збройного конфлікту, відновлення активних бойових дій, вони повинні бути здатні максимально забезпечити або захист відповідно своєї території, або бути відряджені на інші загрозливі напрямки як резерв кадрової армії.