Консерватизм – одна з провідних політичних ідеологій, що має чимало видозмін і форм. Історично виокремлюється: зародження окремих консервативних ідей в Античності; остаточне сформування в Середні віки у вигляді класового світогляду спадкової феодальної аристократії із ключовими цінностями: Бог, монарх, Батьківщина; трансформація наприкінці ХVIII ст. в широку ідеологію європейського традиціоналізму, суть якої виражають максими Едмунда Берка: «змінювати, щоб зберігати» і «звичай важливіший за розум».
Консервативною варто вважати тільки ту політико-світоглядну систему, яка утверджує консервування, збереження народу в ціннісних аспектах, що забезпечують його виживання:
1) релігієцентризм (людина – релігійна істота, тому релігія – основа суспільного життя);
2) антикоцентризм (усталені суспільно-політичні інститути як мудрість попередників є джерелом особистої свободи й вимагають обережної трансформації);
3) культуроцентризм (культура, звичаї кожного народу є важливішими за індивідуальний розум, бо людина – це передусім не Я, а Ми);
4) соціоцентризм (людина – вільна, але соціальна, етнонаціональна істота, тому, окрім прав, має ще й обов’язки перед мертвими і ненародженими; клітинами суспільства є сім’я і громада);
5) ієрархізм (люди – різні, тому керувати повинні тільки компетентні, належно сформовані лідери, еліта);
6) реалізм (консерватизм виростає із осмислення життя народу, а не накидається йому у вигляді готової доктрини, утопії).
Залежність від трьох базових суспільних світоглядів формує різні ідеологічних типи консерватизму:
1) імперський консерватизм – видозміна поневолювального світогляду, що має на меті створення держав-імперій (наприклад, релігійний фундаменталізм чи московитське євразійство);
2) космополітичний консерватизм як варіант прихованого імперіалізму, мета – створення держав-колоній чи квазіколоній (універсалістський клерикалізм чи правий неолібералізм);
3) націоналістичний консерватизм як реалізація ідеології національної свободи (вільних людини і народу) у власній національній державі (націоцентричний монархізм чи республіканізм).
У цьому третьому випадку консерватизм постає однією із основних течій націоналістичного політичного мислення, мислення в національних категоріях, яке структурується національною ідеєю (ідеєю державності нації на власній землі) та національним імперативом: все, що йде на користь нації і не суперечить християнству, – добро, все, що шкодить нації і християнству – зло.
Варто додати також, що консерватизм представляє собою різноманітну і глибоко закорінену ідеологію, що наголошує на значенні стабільності, порядку та континуїтету в суспільному житті. Через свою історію, він еволюціонував, аби включати різні форми та підходи до збереження суспільних цінностей та інституцій. З одного боку, це може бути бачено як обережний підхід до реформ, що виражається в ідеях Едмунда Берка про необхідність «змінювати, щоб зберігати». З іншого боку, існують радикальніші форми консерватизму, що прагнуть до повернення до ідеалізованого минулого або навіть до створення імперій чи національних держав на основі консервативних принципів.
Важливо відзначити, що консерватизм не є монолітною ідеологією, а скоріше мозаїкою різних поглядів, що об’єднуються загальною цінністю до збереження і відновлення традиційних соціальних орієнтирів і цінностей. Незважаючи на свою складність і внутрішні розбіжності, консерватизм продовжує відігравати ключову роль у політичному ландшафті багатьох країн, пропонуючи візію суспільного порядку, що заснована на вірі у стабільність, ієрархію та спільноту.
