Впевнений, коли нашу війну будуть досліджувати військові історики майбутнього, їх буде вражати то, як українській владі під час повномасштабного вторгнення вдалося ізолювати фронт від тилу. Особливо в великих містах. Створити для всіх бажаючих бульбашку, в якій ті легко можуть сховатися від війни та жити звичним життям. За деякими обмеженнями, звісно, на кшталт заборони чоловікам виїзду за кордон. При цьому абсолютно не цікавитись війною і не звертати уваги на те, що відбувається на фронті і як змінюється становище. Як наслідок, українська молодь, замість того, щоб з захопленням розповідати про героїв війни, навіть не знає, що таке Азовсталь, і чим закінчилися бої за Маріуполь.
Корупційних скандалів все більше, як і тендерів, на кшталт «реставрація покрівлі і золотих куполів Софійського собору» на 80 мільйонів гривень. Це в момент, коли військо має потреби абсолютно в усьому, і немає жодної повноцінно оснащеної і «упакованої» бригади.
Безглуздих претензій до військових з боку цивільних теж більшає – то щось не так сказав, то в якійсь бригаді сповідують не ті цінності тощо. Інший наслідок, поповнення, яке мобілізується ТЦК, немотивоване і воювати не бажає. І їх можна зрозуміти.
В Другу світову війну в усіх воюючих країнах служба в армії була почесною місією. Парадоксально, але в нинішній Україні цієї почесності уникнули. Українська штучна бульбашка під умовною назвою «не моя війна» дійсно вражає. Але питання часу, коли вона лопне.
- Кількість кадрових солдатів, які служили до початку війни, різко скоротилася з-за бойових втрат. Це саме стосується найбільш мотивованих резервістів, які прийшли до війська з початком повномасштабного вторгнення.
- Ті з цих двох категорій, які без важких ушкоджень дожили до нинішнього часу – в більшості своїй вкрай втомлені і демотивовані. Знаю кількох, які на початку прийшли до війська з палаючими поглядами, і за 1,5 роки пройшли все, що тільки можна пройти. А тепер або шукають, або вже знайшли легальну причину списатися зі служби. І списуються. Цілком їх розумію. Але хто прийде їм на заміну?
- Нові мобілізовані в абсолютній більшості немотивовані. Вони не розуміють, чому їх гонять на війну, коли в телемарафоні постійно казали про перемоги і успіхи.
- Підготовка особового складу в цілому залишається невідповідною сучасному піхотному бою. Нещодавно спілкувався з мобілізованими з ЗСУ, які перед тим, як потрапити на фронт, пройшли тільки місяць вишколу, на якому їх навчили розбирати і збирати АК. Про якість підготовки української піхоти на закордонних полігонах теж суперечливі відгуки. Звісно, є виключення, коли окремі підрозділи («Азов», 3-тя ОШБ, ще деякі) самі займаються вишколом своїх рекрутів. Проте це не є тенденцією в ЗСУ, а радше виключенням.
- Далеко не в усіх підрозділах є гарний мікроклімат, який сприяє швидкій адаптації новачків та розбудові бойового побратимства. Те саме стосується бойового злагодження частин у рамках окремих з’єднань. Радянських рудиментів в ЗСУ теж залишається чимало, що не сприяє високій мотивації, якісній підготовці та зростанню бойового духу солдатів. Є ще декілька причин, але тут про них промовчу. Втішає в цій ситуації одне – у противника якість піхоти ще гірша, ніж у нас по всіх пунктах і категоріях. Тому при всіх рівних складових в піхотному бою український вояк зазвичай перемагає російського. Проте для перемоги в цій війні вирішальним буде не порівняння якостей піхотинців обох сторін, а матеріально-технічні, економічні та геополітичні фактори.
Чому солдати тікають з поля бою?
На це є цілий комплекс причин:
1. Примусова мобілізація-бусифікація, і як наслідок, демотивація рекрута.
2. Неякісний базовий вишкіл в центрах підготовки. Здебільшого проводять його некомпетентні інструктори, переважно все робиться для галочки, кінцева якість здебільшого дуже низька. Атмосфера в таких центрах часто гнітюча.
3. Потрапляння в підрозділ. Тут як повезе. Якщо мобілізовані потраплять в частину з адекватними бойовими командирами, які турбуються про підлеглих, але підтримують дисципліну, то все у них вийде. Знаю не один подібний приклад. Проте нерідко підрозділ виявляється розхлябаним, а його командування – некомпетентним. Це природна ситуація для будь-якої війни, коли армія в рази розширюється, і штатні посади треба кимось займати, тому дивляться не на компетенцію чи реальні заслуги, а на зірочки на погонах чи на особисті зв’язки. Тому побратимських стосунків в підрозділі не має, а морально-психологічне забезпечення – тільки на папері. Наслідки: негативний мікроклімат, зрадливі чутки, неформальні деструктивні лідери, вживання алкоголю та різних речовин.
4. Відсутність часу на нормальний вишкіл та злагодження в підрозділі. В нинішніх умовах для повноцінного формування стрілецького батальйону, за умови його повної комплектації та забезпечення потрібно мінімум вісім місяців. На жаль, такого часу зазвичай не має. З цих чотирьох пунктів слідує, що мобілізовані бійці зазвичай ні морально, ні психологічно до участі в інтенсивних бойових діях не готові. Втім часто все одно потрапляють на фронт.
5. Тривале перебування на фронті неминуче відбивається на морально-психологічному стані будь-якого солдата, навіть мотивованого. Емоційне виснаження буває у всіх, і адекватні командири на це постійно зважають. А неадекватні ігнорують.
6. Некомпетентне командування, яке не реагує на зміни бойової обстановки та ігнорує потреби солдатів. Наслідком стають зайві втрати в людях, озброєнні і територіях.
7. Коли війська відступають, це неминуче негативно відбивається на їхньому моральному стані. Якщо підрозділ дисциплінований, злагоджений і в ньому є побратимство, то бійці виконують бойові задачі навіть попри загальний негативний настрій. Проте коли цього немає, то наслідками стає деморалізація, панічні чутки («все пропало!»), пасивність, масові відмови від виконання наказів, залишення позицій та дезертирство (на середину літа за офіційними даними у нас 63,2 тисячі дезертирів). У противника в такі моменти все рівно навпаки – попри шалені втрати, моральний дух більшості солдатів залишається достатньо високим. Бо вони наступають, і щодня захоплюють населені пункти чи кілька посадок. Кураж, так би мовити.
8. Ну і головне – в нашому суспільстві немає категоричного морального осуду ухилянтів, відказників та дезертирів.