Починаючи, щонайменше, з середини ХХ століття, республіканські політики в США апелювали до релігії в своїй риториці та діях. Сам по собі успіх американського суспільства під час зіткнення з націонал-соціалістичним та комуністичним режимами був забезпечений, не в останню чергу, потужним впливом на суспільство з боку традиційного євангелічного протестантизму. Саме він не лише запропонував універсальну модель конгрегації як зразок для світських інституцій – від бізнесу до армії, але й забезпечив стабільну, випробувану впродовж століть систему взаємин у суспільстві зі своїми механізмами запобігання кризам, що дозволило американському суспільству легше пережити та навіть отримати поштовх для розвитку після війни. В той час як режими, побудовані на новітніх ідеологіях на кшталт націоналізму, комунізму чи фашизму не змогли напрацювати стабільну й зрозумілу модель існування суспільства та його інфраструктури, через що засновані на них держави були зруйновані чи змушені до масштабних трансформацій, США змогли звернутися в кризові часи до сталих й ефективних зразків для забезпечення стійкості суспільного устрою. Понад те, після ІІ Світової війни в США спостерігалося кілька хвиль релігійного піднесення, пов’язаного і з досвідом війни, і з новим ворогом у вигляді атеїстично-комуністичного СРСР. Релігійному піднесенню в суспільстві сприяла і тогочасна політична еліта, зокрема, президент Дуайт Ейзенхауер, який впровадив практику національних молитовних сніданків, запросив преподобного Біллі Грема до Білого дому як радника з духовних питань, сприяв тому, що гасло «In God We Trust» стало офіційним гаслом Сполучених Штатів. Саме за часів Ейзенхауера відбулося масштабне релігійне відродження в США: членство в церквах зросло з 49% у 1940 до 69% у 1960.
Якщо за часів самого Ейзенхауера та під час Холодної війни апеляція до релігії було частиною екзистенційного протистояння лівому секуляризму та ствердження американської ідентичності на основі ідентичності релійної, то в ХХІ столітті апеляція до релігії отримала додатковий вимір. Попри меншу, порівняно з Європою, швидкість, американське суспільство впродовж перших десятиліть ХХІ ст. поступово секуляризувалося, особливо коли йдеться про молодь. Відповідно, роль традиційних церковних інституцій та значущість релігійних практик у повсякденному житті зменшується. Апеляція до релігії, між тим, залишається, але нерідко відбувається в контрсекулярному та популістському ключі, першим проявом якого стала радикалізація американсько-мусульманського протистояння, яке сам тодішній президент характеризував як «хрестовий похід». Також у його дискурсі почало домінувати слово «свобода» як один з ключових догматів американської громадянської релігії. В той час, як демократи реалізовували свої месіанські прагнення під гаслами поширення демократії, республіканці обрали свободу, в тому числі релігійну, своїм пріоритетом.
Релігійний популізм у риториці республіканських політиків найбільшою мірою проявився за часів адміністрації Дональда Трампа, з перших тижнів його перебування на посаді Президента. Вже перший закордонний візит президента Трампа – турне до Мекки, Єрусалиму та Ватикану – дав чітко зрозуміти, що апеляція до релігійних символів і гасел не закінчилася з передвиборчою кампанією. Навпаки, щодалі більше Дональд Трамп використовував релігійні теми для посилення свого рейтингу, при цьому не роблячи релігійні цінності дороговказом для власного повсякденного життя. Одним з таких напрямків стала характерна підтримка Ізраїлю, в тому числі перенесення американського посольства з Тель-Авіва до Єрусалима в 2018 році – крок, на який президенти США не могли піти 70 років. Щільна співпраця з Ізраїлем подавалася не лише як економічна, військова чи геополітична, а як ледь не месіанська. Так, у 2019 році Д. Трамп заявив, що ізраїльські євреї шанують його як Царя Ізраїлева, як друге пришестя Бога, дорікаючи американським євреям за підтримку демократів. Безумовно, підтримка єврейської громади може бути важливою для Трампа, втім не менш важливим є те, що багатьом американцям їхня традиція вбачається саме як юдео-християнство, через що чимало євангеліків є прихильниками Ізраїлю та сприйняли підтримку його з боку Трампа як свідоцтво глибокої поваги останнього і до християнства.
Ще більше релігійна тема увійшла до порядку денного, коли посаду держсекретаря США обійняв Майкл Помпео, а інший представник Канзасу – і так само консервативний християнин – Семюел Браунбек став спеціальним послом із питань міжнародної релігійної свободи. Тоді ж, у 2018 році, було започатковано щорічну конференцію Ministerial to Advance Religious Freedom, яка стала місцем зібрання представників високого рівня від різних держав для обговорення релігійної свободи у світі. А в вересні 2019 року президент Д. Трамп уперше організував від імені США захід, присвячений релігійній свободі, на рівні штабквартири ООН. Презентуючи звіти Держдепартаменту США щодо релігійної свободи в світі, Помпео позиціонував себе як консервативного християнина, а США – як головного захисника права людей у всьому світі на релігійну свободу. Захист релігійної свободи, на думку Помпео, необхідний, аби люди по всьому світу могли вільно збиратися та відправляти власні релігійні потреби, зокрема, такі як читання Біблії, Тори та Корану. Держсекретар наголошував у виступах, що саме для адміністрації Трампа питання релігійної свободи є найбільш важливим, порівняно з попередніми урядами, і зокрема з цим пов’язані ініціативи з моніторингу та боротьби проти антисемітизму. Дуже схожа риторика була й у посла з питань релігійної свободи Браунбека. Він наголошував, що ця посада важить для нього більше, ніж губернаторська чи сенаторська, які він обіймав раніше, адже його відповідальність почала охоплювати мільярди людей, бо США б’ється за релігійну свободу в усьому світі, наполягаючи на дотриманні цього права урядами.
Помпео та Браунбек, як консервативні християни та парафіяни конкретних церковних громад – а перший з них навіть пишався тим, що виконував у своїй церкві обов’язки диякона, – в цьому плані істотно відрізнялися від Трампа, і символізували традиційний консервативний спосіб апелювання до релігії в рамках республіканської партійної діяльності. Підтримуючи ідею релігійної свободи, разом із тим, представники цього крила республіканців просувають ідею відходу від позаконфесійної громадянської релігії в бік конкретних конфесійних переконань. За часів адміністрації Джозефа Байдена обличчям цього крила республіканців став спікер Палати представників Майкл Джонсон. Він належить до південних баптистів, неодноразово заявляв, що його світогляд і рішення спираються на Біблію та ідеї батьків-засновників, які намагалися побудувати американську конституційну модель (він не прихильних терміну «демократія», пропонує натомість «республіка») на біблійних засадах. Опоненти з Демократичної партії взагалі називають його антидемократом та найбільш інтолерантним спікером в історії США. Його консервативний світогляд заперечує аборти, ЛГБТ+, закликає до обмеження міграції, пропагує вільне володіння зброєю. Також в інтерв’ю він наголошував, що не визнає розділення церкви та держави бажаним, стверджуючи, що батьки-засновники намагалися 1-ю поправкою захистити церкву від зазіхань держави, а не навпаки. В повсякденному житті Джонсон є протилежністю Трампа, двічі розлученого та замішаного в численних скандалах.
Незважаючи на те, що консервативний та популістський підходи в апелюванні до релігії суттєво відрізняються між собою, цінність релігійної свободи є одним з базових принципів, які об’єднують сьогодні республіканців у США. Одностайність американських вищих урядовців у питанні захисту релігійної свободи свідчить про те, що саме це питання є надзвичайно важливим у розбудові зовнішньої політики США. Тобто питання релігійної свободи стає інструментом політичного впливу Штатів. Відношення до тієї чи іншої держави, санкції щодо неї залежать, багато в чому, вже не від наявності там демократії, а від забезпечення релігійної свободи. Американські політики підходять до захисту релігійної свободи, перш за все, через власну релігійність, через прагнення навернути якомога більше людей до авраамічних релігійних традицій. Це важливо розуміти українським публічним діячам, оскільки, з одного боку, українська модель релігійної свободи схожа на американську та суттєво відрізняється від європейської, що іноді сприяє поширенню сантиментів до України в республіканському таборі. З іншого боку, республіканці-популісти на кшталт Такера Карлсона, Вівека Рамасвамі та Ілона Маска звинувачують Україну в порушенні релігійної свободи й закликають на цій підставі обмежити допомогу нашій державі, а російські лобісти активно поширюють відповідні наративи. Навіть якщо республіканці не зможуть очолити нову адміністрацію Білого дому, відносини з цією спільнотою ще довго залишатимуться екзистенційно важливими для українського політикуму, тож врахування релігійної тематики має стати серйозним елементом української внутрішньої та зовнішньої політики, а дії в релігійній площині – частиною державної стратегії, а не популістських інформаційних кампаній.